_Культура давніх слов’ян

Реферат

з художньої культури

на тему

«Культура давніх слов'ян»

Виконала:

учениця 10-А класу

гімназії № 290

………………………

м. Київ - 2015

Зміст

Вступ

Життя давніх слов’ян

Етапи розвитку і перші культурні пам’ятки

Суспільне життя

Господарство давніх слов’ян

Релігія

Житла

Харчування

Ремесла

Речові та писемні пам’ятки культури

3. Основні поняття і терміни

4. Висновки

5. Список використаних джерел

Вступ

Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення — слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям — і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами — від Одри до Дніпра.

Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. — з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі.

У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо.

Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V—VI ст. н. е.

Життя давніх слов’ян

Етапи розвитку і перші культурні пам’ятки

У сучасній науці розрізняють такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський. Висловлюється думка, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує на території сучасної України певний рівень культури. Так, під час розкопок села Мізинь (Чернігівська область), а також на Київщині, Полтавщині та Тернопільщині виявлено житла стародавніх мисливців з дерева і кісток мамонта. Найвищі здобутки культури доби неоліту демонструють розкопки трипільської культури (V—III тис. до н. е.). її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів розкопки, під час яких були знайдені своєрідні поселення у формі кола без оборонних споруд, де люди жили великими родами, які очолювали жінки (матріархат), вели господарство колективно, головним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство, допоміжним — мисливство і рибальство. Також було встановлено, що поряд із високою культурою землеробства і скотарства значного рівня досяг яскравий декоративний розпис керамічних виробів побутового призначення.

Друга найдавніша — катакомбна - культура на території України була виявлена на початку XX ст. після розкопок курганів у басейні Сіверського Дінця.\

Слов'янська культура (у тому числі й українська) у цю добу була досить сильно пов'язана з культурами сусідніх етносів. Уже в епоху бронзи (кінець IV — початок І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією. У результаті виникає нечіткість меж тогочасної культури, з'являються нові її елементи різного походження. Вважається, що індоєвропейці принесли на територію сучасної України патріархат, культ Сонця, флективну мову (для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Вплив племен, так званих шнуровиків, які прийшли з півночі, тобто з територій нинішньої Прибалтики і Центральної Європи, привів до заміни хлібороба вершником, мирного жителя — воїном, вола — конем і до будівництва поселень на високих, стрімких берегових маси вах. З численних іранських племен найбільше археологічних пам'яток залишили скіфи, з яких на території України — скіфський курган IV ст. до н. е. {Товста могила) Золотий курган V ст. до н. е. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема житлове будівництво. У свою чергу, на скіфів значно вплинули античні традиції, безпосередньо міста-колонії на узбережжях Чорного й Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виросли грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману, Тирас — у гирлі Дністра, Пантикапей — на місці сучасної Керчі. У V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя. Грецька колонізація Причорно мор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного простору.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують II—V ст. і яку вчені називають культурою антів. Уперше на історичній арені анти з'явилися у період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів у 375 р., анти заволоділи Україною і розселилися по всій етнографічній території у нинішніх кордонах. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі. Анти були хоробрими войовничими племенами, успішно воювали з Візантією і запозичили багато чого в інших народів. Племена антів часто не жили у злагоді між собою, але у разі небезпеки гуртувалися навколо обраного вождя чи князя. Ця культура відома своєю керамікою, а також одягом, гарно прикрашеним вишивками, намистами, вінками. Культуру антів характеризують знахідки біля с. Зарубинці, а пізніше біля с. Черняхів на Київщині.

Суспільне життя

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки, переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені більші чи менші групи — об'єднання родів — племена, союзи племен. Отож, їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, й запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалась верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою.

Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувалися у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов'яни в V—VII ст. упритул наблизилися до створення держави. Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших — своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювались на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині — це так зване Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки — еліти — свідчать джерела VI ст. Так, в одному з них підкреслюється, що у слов'ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже готський історик Йордан, розповів про розправу готського короля над слов'янським князем Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких приймалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, — писав у VI ст. Прокопій Кесарійський, — а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Господарство давніх слов’ян

Давні слов’яни жили зі землеробства та осілого скотарства.

Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам.

Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тис.

З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней.

Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом.

З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство.

З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів.

Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду.

Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною.

Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури.

Під час Великого переселення народів гончарство занепало, тож гончарний посуд у слов’ян поступився перед ліпним аж до 10–11 ст.

Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.

У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія.

Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

У 6–7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торгівельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

Релігія

Землеробство визначало не лише спосіб життя, а й побут, вірування, культуру слов'ян. Вони, як і предки багатьох інших сучасних народів, обожнювали сили природи, від яких залежали врожай хлібів, добробут у домі, численна і здорова худоба в хлівах, власне як і все життя людей. Така віра пізніше, уже в християнські часи, дістала назву язичницької, або поганської.

Верховним божеством у ній вважався бог сонця Даждьбог. Слов'яни з особливою повагою поклонялися йому. Вони зустрічали світанок з непокритою головою, низько кланяючись і проголошуючи молитву. Всесильним божеством вважали також і бога неба Сварога. На їхню думку, Сварог був батьком Даждьбога, тому останнього інколи називали Сварожичем. Богиню неба називали Колядою. За повір'ям, у найдовшу зимову ніч Коляда народжувала новий рік - Божича. Щоліта влаштовувалося свято на честь бога врожайності Купала. На догоду йому вночі в річці топили дівчину. Згодом почали топити ляльку, а люди просто купалися. Ця ніч називалася купальською.

Серед головних богів був і бог грому Перун, творець і володар небесного вогню. Шануванням Перуна і вогню пронизане життя людей того часу. Запалений весною з очищувального освяченого багаття вогонь розносився по всіх хатах. Сім'я мала берегти його цілий рік, бо він був запорукою добробуту в домі. Поклонялися і богу весни Ярилу та богині любові й щастя Ладі.

Слов'яни обожнювали землю, а богиню землі називали Мокош. Вона вважалася матір'ю-заступницею і годувальницею. I до нашого часу дійшли благородні слова «мати щира і щедра земля», клятва землею, зберігання жмені землі на свячених місцях. Над ворітьми кожного селища, а інколи й окремого двору, висів волячий череп з рогами, що був втіленням божества багатства і покровителя худоби Велеса (Волоса). Поклонялися слов'яни також вітру — Стрибогу, місяцю - Хорсу. Задобрювалась і богиня зла - лиха Мара.

Шанували предки українців родові традиції. Священним був культ Роду і Породіллі. Вони обожнювали духи предків - Цура і Пека. Від цього залишилась і донині приказка «Цур тобі, Пек». Дух предків роду уособлювався в поважанні діда Домового, який опікувався двором. Одухотворення природи сповнювало слов'ян вірою, що в лісі живуть лісовики, у воді - Водяні й Русалки тощо.

Слов'янські язичники не будували храмів. Вони складали з каміння невеликі жертовники - капища, на яких ставилися ідоли божеств. Частіш за все це були чотирикутні стовпи з вирізьбленими з усіх боків у три яруси (уособлення неба - горішній, землі - середній і підземного царства - долішній) зображень богів, людей, землі, загробного світу. На капищах відбувалися релігійні обряди та принесення жертв.

Культовий характер мали спалювання мерців і поховання покійників, що іноді супроводжувалися принесенням людських жертв. Віра в загробне життя спонукала класти в домовину горщик з їжею, побутові речі. Військових вождів хоронили у великих могилах, у розкішному одязі, прикрашеному дорогоцінностями. Разом з ними клали зброю, коней, а інколи вбивали й прислужників. Над могилою споруджували високий, до 10 метрів, насип. Після похорону влаштовувався обід з ритуальними войовничими танцями - тризна.

В культових церемоніях брала участь уся громада, але керував обрядом жрець-волхв. Волхви вважалися знавцями таємниць природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей, а також захисниками людей від нещасть. Вони лікували хворих, пророкували. Але із загальної маси віруючих не вирізнялися.

3 вірою в сили природи пов'язаний побут слов'ян та зародження культури. Вони відзначали прихід весни, літа, осені, зими. Радіючи весні, пращури українців виходили за селище на вигін чи толоку, водили хороводи, палили багаття, приносили смачну страву, співали веснянки, в яких дякували весні за прихід: «Ой весна, весна, ти красна, що ж ти нам, весно, принесла?». Хлопці й дівчата влаштовували ігри, змагання, намагалися переспівати, перемудрити один одного: «А ми просо сіяли, сіяли. Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли. А ми просо витопчемо, витопчемо». Коли не було дощу, хлібороби викликали його обіцянкою: «Іди, іди, дощику, зваримо тобі борщику в полив'янім горщику!». Співом освячувалися весілля, обрядові свята. Влітку - це бадьорі, веселі пісні в супроводі танців. Взимку - протяжні щедрівки та колядки. Пісні й танці супроводжувалися награванням та наспівом музик.

Житла

Поселення першої половини та середини І тис. н.е. пов'язані з першими надзаплавними терасами річок, з родючими чорноземними ґрунтами. Вони концентрувалися "гніздами" по 5-7 поселень на відстані 3-5 км одне від одного. Слов'янські племена залишили багато сотень відомих ученим неукріплених поселень. Лише на півдні відомі три укріплені городища черняхівського часу та лише одне городище корчаківської культури (Зимно на річці Лузі - правій притоці Західного Бугу).

Найбільш поширеним типом житла на початку нашої ери була наземна будівля зі стінами, що робилася з лози та глини, під двосхилою стріхою. Площа житла в середньому становила 45-50 кв.м. Починаючи з кінця IV ст., відбувається поступовий перехід до напівземлянок, стіни в яких складалися з колод. Хатини були невеликими, в середньому їх площа становила від 12 до 20 кв.м. Облаштування житла не відзначалося різноманітністю: пристінні лавки, стіл, лежанка, піч.

Харчування

Аналіз господарської діяльності слов’янських племен дозволяє вченим дійти висновку, що основою їхнього харчового раціону на початку І тис. н.е. були каші й прісні коржики. Розвиток агротехніки та вплив провінційно-римської культури Подунав’я та Північного Причорномор’я спричинили певні зміни в характеристиках раціону. Збільшення інтенсивності помолу зерна на борошно через впровадження ручних млинів у другій чверті І тис. дозволило істотно збільшити вживання хліба. Вчені висловлюють припущення, що саме з цього часу кислий хліб стає постійним продуктом харчування східнослов’янських племен.

Крім зернових культур, значне місце в харчовому раціоні посідають овочі та фрукти — ріпа, слива, яблука, терен, суниці, малина тощо. Важливу групу харчового раціону складали продукти тваринництва — яловичина, баранина, свинина, меншою мірою — конина. Істотну частку молочних продуктів — молока, сиру та масла — засвідчують археологічні знахідки посуду для їхнього виготовлення та зберігання. У неврожайні роки зростала роль збиральництва

Ремесла

Особливе місце у виробничій діяльності слов’янських племен посідали виробництво та обробка заліза. Ще до появи на історичній арені слов’ян ці галузі мали свою тисячолітню історію розвитку й досягли неабияких результатів. Тепер же, в І тис. розвиток металургії, на думку П.Толочка, більшою мірою залежав не від удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а насамперед від зростання його значення в побуті та трудовій діяльності населення.

Впровадження металургійного виробництва стимулювало прискорений розвиток значного сегменту господарської діяльності, адже передбачало об’єднання процесів видобутку руди, її підготовки до плавлення, отримання металу та його наступну обробку.

Зразки сиродутних горнів наземного типу археологами виявлені вже на ряді поселень VI–VII ст. н. е., зокрема, на території сучасної Львівщини, Запоріжжя, на берегах Південного Бугу. Як правило, це були поодинокі горни, розташовані на тих самих поселеннях, де мешкали всі члени общини, а тому, ймовірно, забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Поблизу ж Гайворона на Південному Бузі виявлено зразу 24 сиродутні горни, що вказує на той факт, що цей комплекс мав забезпечити потреби цілого племінного союзу східних слов’ян.

Сиродутним способом добували залізо досить невисокого рівня якості — так звану крицю, що являла собою губчастий залізний корж з великою кількістю шлаків.

Аби поліпшити показники такого заліза його декілька разів проковували для ущільнення та видалення шлаків. Результати археологічних розкопок переконують, що ковальством у І тис. н. е. займалися ті ж самі майстри, які видобували залізо. Однак, незважаючи на це, ремісничі вироби ковалів черняхівської культури вказують на доволі високу техніку професійної майстерності цих ковалів. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосували гартування та відпуск металу.

Значних успіхів у обробці заліза було досягнуто в останній чверті І тис. н. е., свідченням чому є, зокрема, знахідки виявлені на стоянці Лука-Райковецька на Правобережжі. Тепер майстри значно ширше застосовували такі складні технологічні прийоми як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу тощо. Цементування металу передбачало закриття залізних напівфабрикатів у вогнетривкий горщик (тигель) разом із товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, з наступною його термообробкою. В результаті чого залізо цементувалося, перетворюючись на залізовуглецевий сплав — сталь.

Одночасно з розвитком металообробки, зокрема ковальства, удосконалювалися прийоми ювелірної майстерності. Як правило, першими ювелірами були саме ковалі. Матеріалом для виготовлення ювелірних виробів служили кольорові метали, промислових запасів яких не було виявлено на території розселення слов’ян. Це природно гальмувало розвиток ювелірної справи, який міг відбуватися лише за умови використання привозної сировини. Найпоширенішим матеріалом в ювелірній справі була мідь та бронза, срібло траплялося значно рідше, а золото — лише в поодиноких випадках.

Асортимент ювелірних виробів включав, насамперед, фібули, браслети, каблучки, сережки, підвіски, пряжки тощо. Ювелірне мистецтво базувалось на складній технології, що включала в себе відливання за восковою чи кам’яною моделями, тиснення або карбування, волочіння дроту, його накручування. Широкого поширення набули прикраси з плоскою чи об’ємною зерню, гравірування по гладкій поверхні, інкрустації, позолоти, з’єднання дроту в об’ємну композицію (філігрань) тощо.

Після подій, пов’язаних із розпадом Римської імперії та Великого переселення народів, в Європі відбуваються процеси варваризації населення, які торкнулися й територій сучасної України. Зокрема, якщо на поселеннях ранньослов’янських культур середини І тис. н.е. ще трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу, то згодом вони зникають. У практику знову входить техніка виготовлення посуду ручним ліпленням та випалювання в хатніх печах або на вогнищах. Відродження гончарного ремесла в східних слов’ян Лівобережжя Дніпра відбувається у IХ ст. н.е. під впливом розвитку гончарства в аланів та болгар, що на той час населяли Хозарський каганат. А на Правобережжі гончарне коло знову входить у вжиток вже наприкінці VIII ст.

Крім металу та глини, широко застосувалося у виробничій сфері дерево, яке в лісовій та лісостеповій смугах було основним будівельним матеріалом. Для його обробки використовували сокири, струги, тесла, долота, ложкоподібні свердла. Токарний верстат на слов’янських землях з’являється лише в часи черняхівської культури.

На півдні України досить розвинутою була обробка каменю, де значного поширення набули античні традиції каменеобробки. Пізньоскіфські, а згодом черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк при зведенні жител та оборонних споруд. Із м’яких порід каменю висікали досконалі елементи декору, робили ступи та корита. У Подністров’ї в побуті використовували ручні млини, жорна до яких виготовляли з вапняку.

У Середньому Подніпров’ї археологами виявлено перші зразки слов’янської кам’яної скульптури. Зазвичай, це скульптурні зображення язичницьких божеств.

Речові та писемні пам’ятки культури

Витоки слов’янства археологи вбачають іще в землеробських племенах Лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців.

Та було б хибним стверджувати, буцімто чорноліське населення – слов’яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту й господарства, притаманних за пізніших часів слов’янам.

Століття за століттям – і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян.

Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов’ян і собі мандрували, опановуючи значні території та проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами – від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян.

Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на берегах річок.

За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. н. е. – з кам’яною піччю на долівці.

Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

Від початку 1-го тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі.

У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов’янами її творили племена ґотів, скіфо-сарматів, фракійців тощо.

Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5–6 ст. н. е.

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок.

Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1–2 ст. Плінію Старшому, Тацитові та географові Птолемею (2 ст.).

Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині.

Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Загалом свідчення римських істориків – скупі на факти й досить суперечливі.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва тієї книги – «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» – говорив Йордан про слов’ян.

Назви «склавини» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти – у Подніпров’ї, склавини між Дністром і Дунаєм.

На думку археологів, було ще одне племінне об’єднання слов’ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх уживали щодо слов’ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них – венеди та анти – є іншомовними (перша – германського, друга – іранського походження); третя, склавини, – видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов’яни» вживається в джерелах від 6 ст.

Основні поняття та терміни

Давні слов'яни – група племен, які належали до індоєвропейської спільності – предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

Слов'яни – велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці, білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї.

Велике переселення народів – грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4–6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів викликало утворення ряду варварських королівств – ґотів, вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших. Велике розселення народів призвело і до так званого Великого розселення слов'ян.

Велике розселення слов’ян відбулося в Європі у 6–7 ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги. Внаслідок Великого розселення слов’ян був започаткований поділ слов’ян на етнічні групи, що започаткував формування сучасних слов’янських народів.

Візантія, Візантійська імперія – держава, що існувала у східній частині Римської імперії від кінця 4 до середини 15 ст. Свою назву здобула від давньої колонії на узбережжі Босфору – Візантія, на місці якого імператор Константин у 330 р. заснував столицю держави – Константинополь. Візантія вважалася наступницею Римської імперії, тому візантійці називали себе римлянами – «ромеями», а свою державу «ромейською». Офіційною мовою в 4–6 ст. була латина, а потім грецька.

Ґоти – загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини І тис. н.е. Вихідці зі Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут створили племінний союз, так звану Ґотську державу, розгромлену гунами у 5 ст.

Гуни – Тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи.

Авари – великий союз кочових племен тюркського походження. У 6 ст. прийшли з Азії через українські землі на Дунай і створили там свою державу Аварський каганат.

Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах І ст. та відповідно найдавніше слов'янське етноплемінне об'єднання. На той час венеди займали землі між Прип'яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.

Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов'ян проти Візантії. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв'язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того — протягом усього 7 ст. Разом із іншими ранньослов'янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов'ян.

Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром і Дунаєм. Археологічним відповідником склавинів є празько-корчацька культура.

Висновки

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Список використаних джерел

http://pidruchniki.ws/10431016/istoriya/pohodzhennya_slovyan_rozselennya_teritoriyi_ukrayini

http://ukrmap.su/uk-uh7/295.html#bkmk:1

http://vyz.com.ua/kultura/item/933-kultura-davnih-slov’yan-referat

http://histua.com/knigi/istoriya-ukraini-zaruba-vaskovskij/slovyani

http://readbookz.com/book/200/7596.html

http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part1/104.htm

http://ru.osvita.ua/vnz/reports/history/32674/

Добавить комментарий